14 вересня 2010, 20:56
Пленум Центрального коітету
14 вересня 2010 р. Керуючись ст. 6.4 та ст. 14.4 Статуту партії Пленум Центрального комітету

26 липня 2010, 15:05
Місцеві вибори 2010
Керівництво партії «Нова демократія» прийняло попереднє рішення

21 лютого 2010, 15:01
БУДЬТЕ С НИМ ХОТЬ ИНОГДА …
Уважаемые единомышленники и оппоненты Евгения Петровича, его друзья либо хорошие знакомые и Вы, кто никогда не знал его, но уж точно слышал о нём и помнит его – приглашаем Вас к диалогу…с ним…с памятью о нём…

Всі новини...

Біографія

Успіх – це результат того, що тобі дали батьки, і що ти виховав у собі сам

Слава Богу, для того, щоб побачити себе з боку, існує дзеркало – і в буквальному сенсі, і, так би мовити, дзеркало громадської думки… Коли дивлюся в них, я даю собі найреальнішу оцінку. І вона далеко не завжди є позитивною. Складно у декількох словах визначити, які риси найточніше мене характеризують. Ризикну сказати, що я маю власну позицію. Я можу її коригувати, але ніколи не відступлюся від своїх переконань під впливом зовнішньої кон’юнктури… Якщо дуже стисло, то ще я не зраджую друзів і не боюся відповідальності… І люблю життя.

До України мої батьки приїхали з Росії. Мій батько – Кушнарьов Петро Михайлович народився 1924 року в селі Яковлево на Смоленщині. У цьому селі половина мешканців мала прізвище Яковлеви, а половина – Кушнарьови. Дід мій загинув 1943 року, під час звільнення Лисичанська. Батько, інвалід II групи ВВВ, помер 1996 року. Моя мама – Кушнарьова (Лук’янчикова) Серафима Тимофіївна народилася в російському селі Мраково, у самій глубині Башкирії. Дід мій – Тимофій Олексійович родом з Курської області, а бабуся – Варвара Федорівна Шведчикова – з потомствених оренбурзьких козаків. Мама померла 2000 року. Поховані батьки у Харкові, місті їхньої юності, де вони познайомилися у повоєнні роки, і де народився я 29 січня 1951 року.

Батько був юристом, мати – педагогом. Причетність до справ громадських, до потоку життя за стінами дому була визначальною рисою характеру і матері, і батька. Вони були людьми з чіткою громадянською позицією. Це передалося й мені.

Після закінчення 1973 року Харківського інженерно-будівельного інституту, працював на Харківському заводі залізобетонних конструкцій.

Партійну роботу я почав 1981 року в Компартії України. 1989 року став одним із засновників демократичної платформи Комуністичної партії України в Харкові. Відкрите протистояння зі старою владою стало серйозним випробуванням для мене, моєї родини і друзів. Було все: погрози, шантаж, обливання брудом. Але ми вистояли. Харків’яни ще довго пам’ятатимуть багатотисячні мітинги на захист демократії, що проходили на головній площі міста.

На початку 90-х я був серед тих, хто закликав людей відмовитися від старої системи і стати на шлях, який не міг бути легким, але обов’яково мав привести до кращого життя. І я постійно відчуваю свою частку відповідальності за те, щоб ті сподівання, які ми зародили в людей, закликавши їх стати на демократичний шлях розвитку, виправдалися. А на сьогодні вони ще в повній мірі не виправдалися. Дуже хочу, щоб і мені самому через певний час, а тим більше моїм дітям і онукам не було соромно за те, що робив за життя Євгеній Кушнарьов.

Наслідком подій тих бурхливих днів 1990 року стали перші в історії незалежної України демократичні вибори. На них мене обрали до міської ради, яку я очолив. А 1994 року вперше харків’яни безпосередньо самі обрали мене мером.

1990 року я став народним депутатом України першого скликання, активно брав участь у розробці Конституції й Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

З 1994 року по 1997 рік – Президент Асоціації міст України.

Роль лідера, напевне, і є звичним для мене станом, в якому я найповніше себе реалізую, хоча я вмію працювати і в команді. Напевне, саме ці риси та ще властивий мені бойовий дух сприяли моєму професійному успіху.

З грудня 1996 року по листопад 1998 року я очолював Адміністрацію Президента України. Перебуваючи на цій посаді, був головою Комісії з державних нагород України, заступником голови Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи, членом Ради національної безпеки і оборони України.

Заснований мною 1994 року Харківський Фонд підтримки молодих дарувань уже понад 10 років допомагає юним талантам знайти свій шлях у житті.

1995 року я очолив Народно-демократичне об’єднання "Нова Україна", а 1996 року став одним із засновників Народно-демократичної партії (заступником, а з часом першим заступником керівника партії).

До рідного Харкова я повернувся в жовтні 2000 року губернатором Харківської області. На цьому посту успішно працював чотири роки – до грудня 2004 року, втілюючи в життя гасло "Відродимо велич Харківщини!"

Я завжди підтримував ідеї європейського регіоналізму, які передбачають активізацію ресурсів розвитку областей. Мені вдалося зібрати команду професіоналів і вивести Харківську область, яка на той час серйозно відставала від середніх показників по Україні, на рівень лідерів серед регіонів України. За багатьма ключовими позиціями Харківщина поступалася лише Києву, а за темпами залучення іноземних інвестицій впевнено посідала перше місце в країні. Цьому сприяла активна робота з розширення і поглиблення зв’язків Харківської області з регіонами близького і далекого зарубіжжя. Тоді Президент України назвав Харків "столицею нових українсько-російських відносин".

Потім був час, коли дещо дратувало, що мене постійно називають екс-губернатором. Я задумався, чому саме так, а не колишнім Главою Адміністрації Президента чи екс-мером Харкова? Адже це також етапи мого життя. Можливо, я запам’ятався людям тим, що робив на посту губернатора, і цей період життя, ця посада найповніше і, сподіваюся, найяскравіше висвітили в громадській свідомості Євгенія Кушнарьова?

Починаючи з березня 2001 року – депутат Харківської обласної ради, а з грудня 2004 року по лютий 2005 року, я був її головою. Саме в цей час нова влада розв’язала проти мене політичні переслідування.

Під час президентських виборів 2004 року я як керівник Харківської обласної організації Народно-демократичної партії підтримував кандидата в Президенти України Віктора Януковича. Після другого туру виборів, коли Політвиконком НДП, всупереч рішенню з’їзду партії, дозволив "вільне голосування" членам партії, вийшов з НДП.

Під час так званої "помаранчевої революції", яку особисто я вважаю організованим переворотом, мені й моїй команді, завдяки досвіду, енергії і почуттю відповідальності за харків’ян, вдалося зберегти мир і спокій у регіоні. Події грудня 2004 року вкотре довели, що революція не може народити нормальну владу. Адже це вже доведено дуже багатьма попередніми громадсько-політичними потрясіннями. Революції можуть підштовхнути суспільство до глибоких трансформацій, але безпосередньо плодів завоювань - стійкості, ефективності, а головне, моральної влади відразу досягти неможливо.

Рік після "помаранчевої революції", напевне, був найскладнішим у моєму житті. І річ навіть не у випробуваннях, через які довелося пройти, а в розчаруваннях. Їх було занадто багато... І в конкретних людях, і стосовно всього, що відбувається сьогодні в Україні…

У житті не можна ні до чого пристосовуватися. Насправді, дуже легко знайти компроміс з власною совістю і навіть з оточуючими, якщо життя без проблем ставити на перше місце. Але я так жити не хочу і не буду. Я докладаю чимало зусиль для того, щоб залишатися самим собою, щоб не розчаруватися в житті, не втратити віру в себе і в людей, зберегти сили. Можливо, стало набагато менше рожевих відтінків у навколишньому світі і, відповідно, у моїх оцінках всього, що відбувається...

Тоді коефіцієнт зрадництва навколо мене зашкалював. Але, на щастя, справжні друзі мене не зраджували. Відвернулися, як я тепер розумію, попутники, яким було вигідно, тепло і комфортно біля мене доти, доки я був при владі. А коли поряд зі мною стало незручно, неспокійно і навіть страшно, вони втекли, обмотуючись на ходу помаранчевими шарфиками, припадаючи на коліна, поливаючи брудом мене і вихваляючи моїх опонентів. Чи маю я про це жалкувати? Думаю, я повинен бути щасливим, що така сірість, такий бруд, який мене оточував раніше і проявився в певних умовах, сьогодні від мене набагато далі, ніж це було вчора.

У грудні 2004 року разом з однодумцями ми заснували опозиційну політичну партію "Нова демократія", на її з’їзді в січні 2005 року мене обрали її Генеральним секретарем.

У листопаді 2005 року ІІ з’їзд партії "Нова демократія" одноголосно прийняв рішення про об’єднання з Партією регіонів.

19 листопада 2005 року я увійшов до лав Партії регіонів. З 3 грудня 2005 року - член Політради Партії регіонів, керівник виборчої кампанії, а на сьогодні – заступник керівника фракції Партії регіонів у Верховній Раді.

З січня 2006 року - голова Всеукраїнської громадської організації "Рух "Нова демократія".

Центральна виборча комісія 5 травня 2006 року зареєструвала мене депутатом, обраним до Верховної Ради на виборах 26 березня.

Я пишаюся тим, що маю високі державні нагороди: орден Ярослава Мудрого V, IV, III ступеня, церковний орден Св. Володимира ІІ і I ступеня, орден Нестора Літописця І ступеня, французький орден Почесного Легіону, ордени і медалі інших іноземних держав.

У листопаді 2004 року видано мою історико-краєзнавчу книгу "Сто кроків Харківською землею". А в листопаді 2005 року – документально-публіцистичну книгу "Конь рыжий. Записки контрреволюционера".

Я кандидат економічних наук.

Одружений, у мене двоє дітей і двоє онуків.

Мої захоплення – робота, друзі, футбол, риболовля.

Хочу ще додати, що якщо умовно розділити життя на успіх і неуспіх, які завжди в ньому присутні і сусідять, то мені здається, що лінія успіху у мене набагато довша. Але успіх – це не щось дароване і несподіване, а все-таки результат того, що тобі дали батьки, що ти виховав в собі сам, твоєї працьовитості, цілеспрямованості, здібностей... І якщо я обрав для себе публічну кар’єру, то, напевне, я не маю підстав докоряти собі, що я займаюся не своєю справою чи не зміг у ній нічого досягти. А найголовніше – у мене ще попереду, сподіваюся, багато часу.